Після комуністичного путчу 1948 року, організованого срср, Чехословаччина стала соціалістичною республікою. Підтримувані радянським союзом комуністи Чехословаччини, що захопили владу в країні, послідовно діяли за вказівкою з москви. За перше десятиліття комуністичного режиму були репресовані тисячі громадян Чехословаччини, деякі з них після показових процесів були засуджені до смертної кари та довічного ув’язнення.
Проте в середині 1960-х у Чехословаччині поширилися настрої проти радянського впливу та розпочався рух за лібералізацію комуністичного режиму. Перший секретар компартії Чехословаччини А. Дубчек у 1968 р. запропонував реформаторську «Програму дій», спрямовану на побудову «соціалізму з гуманним обличчям»: свобода слова і віросповідань, ліквідація цензури, скасування обмежень на поїздки за кордон тощо. Масова підтримка курсу Дубчека громадянами країни була настільки активною, що практично одразу відобразилась в активізації суспільного і культурного життя, і була названа «Празькою весною». Після появи в чехословацькій пресі гучних матеріалів про корупцію та інші злочини влади, чехи і словаки зажадали провести масштабні політичні реформи.
Усе це викликало занепокоєння радянського союзу, який боявся втратити контроль над країною, адже після угорських подій стало ясно, що один із найлояльніших сателітів може покинути соціалістичний табір, а демократична хвиля може захлеснути й інші країни післявоєнного комуністичного блоку.
За угорським сценарієм, не вигадуючи нічого нового, вранці 21 серпня 1968 року близько 250 тис. солдатів, 2 тис. танків і сотні літаків перетнули чехословацький кордон. Для «ідеологічного» прикриття агресії крім срср були задіяні також військові підрозділи інших країн Варшавського блоку – Польщі, Німецької Демократичної Республіки, Угорщини, Болгарії. З часів Другої світової війни це була найбільша військова операція в Європі. У столиці Чехословаччини Празі були взяті під контроль будівлі центрального комітету компартії Чехословаччини, радіо і телебачення, інші важливі стратегічні об’єкти. Дубчек був арештований у своєму кабінеті та переправлений у москву на допит. Чехословацька армія, попереджена про рішучість намірів інтервентів і не сподіваючись на допомогу ззовні, не чинила опору.
Проте громадянський опір був запеклий – люди зводили барикади, переплутували дорожні знаки і навіть закидували війська пляшками із запалювальною сумішшю. Під час вуличних боїв жертвами агресії стали не менш як 137 мирних жителів, ще 500 були поранені. Але сили були нерівними – містяни марно очікували західного втручання в ситуацію, адже міжнародна спільнота, як і у випадку з Будапештом 1956 року, хоча і засудила інтервенцію, однак обмежилася лише заявами про «глибоку стурбованість».
Тож до півночі 21 серпня 1968 р. завершився процес, відомий усім як «Празька весна», а російські військові почали «нормалізацію» ситуації в Чехословаччині. Ключові посади в уряді зайняли ортодоксальні комуністи, Дубчека примусили відмовитися від задуманих реформ, а за рік виключили з партії. У чехословацькому суспільстві довгі десятиріччя панував вислів: «Дружба з радянським союзом таке саме безглуздя, як і дружба між рабом і рабовласником», а число 68 стало символом свободи колишньої Чехословаччини.
Де-факто Чехословаччина залишилась окупованою країною, адже незважаючи на те, що до 16 жовтня 1968 р. більшість «союзницьких військ» полишили Чехословаччину, значна їх частина залишилася як обмежений контингент радянських військ, тимчасово дислокований на цій території без визначення часових меж виведення. Радянські військові формування були відкликані з Чехословаччини лише через 22 роки, після Оксамитової революції 1989–1990-го, яка змінила режим в цій країні.
Щоб виправдати втручання у внутрішні справи іншої країни, радянська пропаганда намагалася дискредитувати події «Празької весни», тлумачачи їх як «контрреволюцію» та «намагання відновити буржуазний лад». Однак попри жорстку цензуру, об’єктивна інформація про події 1968 р. в Чехословаччині різноманітними каналами доходила в Україну і певним чином стимулювала розвиток українського правозахисного руху та визрівання в суспільстві ідеї можливості реальних змін у радянській тоталітарній системі.
Отже, події у Празі стали однією з найсерйозніших політичних криз у соціалістичному таборі та яскравим прикладом протистояння між країнами НАТО і Варшавського договору. Соціалістичні країни перебували під впливом колишнього радянського союзу, який утримував цей режим за допомогою потужного репресивного апарату, а у разі «загрози для соціалістичної системи» без вагань застосовував зброю й танки. «Празька весна» поряд з угорським повстанням неабияким чином вплинула на зародження визвольних рухів, що втілилися на практиці в 1980–1990-х рр. і призвела до створення на теренах срср та Східної Європи низки дійсно незалежних держав, зокрема України.
