Російський військовий сценарій щодо України аж ніяк не є чимось принципово новим. Початковий план захоплення «Києва за 3 дні» будувався на успішних для радянського керівництва військових інтервенціях у Будапешт 1956 року та Прагу 1968 року. План повалення української влади в Києві також на початку січня 2022 року апробували в Казахстані, коли російські військові допомогли придушити протести в столиці країни.
Водночас конкретний сценарій нападу на Україну також має свою історичну аналогію. Більшість експертів впевнені – те, що зараз відбувається в Україні, фактично є відпрацюванням чеченського сценарію.
Що ж об’єднує ці розділені в часі події?
По-перше, зазіхаючи на чужі території, росія завжди намагається позиціонувати себе «миротворцем». При цьому застосовується стандартний набір підстав для вторгнення – влаштувати війну поблизу власних кордонів із формальною метою захистити «братні народи» чи «мирне населення», як це сталося в Україні, Чечні, Придністров’ї, Абхазії, Грузії, Нагорному Карабаху. Або влізти в чужий внутрішній конфлікт на боці слабких недемократичних урядів, як це було в Сирії, Афганістані, Угорщині, Чехословаччині.
По-друге, і в Чечні, і в Україні росія намагалась спертись на внутрішню опозицію та колаборантів, які розхитували ситуацію зсередини в намаганні спровокувати громадянський конфлікт. Так, окремі чеченські лідери з часу початку експансії російської імперії на Кавказ у середині ХІХ століття до чеченських війн ХХ століття співпрацювали з агресором. Точнісінько як і окремі українські князі та гетьмани стародавніх часів та їхні послідовники сучасної України, які за вказівками кремлівських кураторів вчиняли численні провокації та збройний опір у Криму, Донецькій і Луганській областях.
По-третє, характерною рисою росії є військові дії без оголошення війни. Так, 30 листопада 1994 року президент росії б. єльцин підписав указ «Про заходи щодо відновлення конституційної законності та правопорядку на території Чеченської Республіки», який під приводом боротьби з нацизмом передбачав військові дії без офіційного оголошення війни. Аналогічним чином 24 лютого 2022 року президент рф в. путін без офіційного оголошення війни почав «спеціальну воєнну операцію» в Україні з метою нібито «демілітаризації та денацифікації України».
По-четверте, російська армія ніколи не жаліла населення, яка найбільше її підтримувало. У Чечню російські військові заходили під гаслами звільнення місцевих росіян від «звірів» – так вони називали громадян Чеченської Республіки. Проте це не завадило російській армії бомбити Грозний, де компактно проживало російське населення і, відповідно, більшість жертв серед цивільних були російської національності. В Україну 24 лютого 2022 року окупанти заходили із гаслами звільнення українців від «бандерівців», але руйнування було завдано саме тим містам і селам, де традиційно була висока підтримка проросійських сил і мешкало здебільшого російськомовне населення. Також традиційним для Ічкерії і України стало масове мародерство та грабування мирного населення, коли вояки забивали краденим свою бронетехніку і вантажівки та вивозили своїм сім’ям «подарунки» з окупованих територій.
Варто визнати, що з кожним агресивним нападом рф корегує свою тактику. Так, останніми роками кремль практикує використання приватних військових компаній. Всього москва використовує близько 20 ПВК, які ведуть діяльність у понад 15 країнах Африки, на території колишніх радянських республік і в країнах Близького Сходу. Серед них найвідоміші ПВК «вагнер», «МАР», «Moran Security Group», «Патриот», «Щит», «Аврора», «E.N.O.T Gorp». Такий підхід дозволяє владі приховувати справжні втрати військових і стримувати народні протести, адже офіційний кремль до останнього заперечує свій зв’язок із ПВК.
Характерно, що пліч-о-пліч з українськими військовими проти росії воюють 5 добровольчих батальйонів, сформованих силами діаспори Ічкерії. Вони впевнені, що перемога України дозволить змінити владу в Ічкерії і призвести до відновлення її незалежності.
Отже, на тлі європейських та євроатлантичних намірів України, вторгнення росії стало досить прогнозованою подією. Однак саме через події в Україні у всього цивілізованого світу зʼявився шанс зруйнувати міф про «велику росію» і «непереможний російський народ», який російська пропаганда успішно формувала впродовж багатьох століть, і нарешті покласти край військовим авантюрам колишньої імперії. Адже якби реакція світової спільноти на попередні агресивні прояви рф була рішучішою і довела кремлю їх руйнівні наслідки для самої росії, то багато що в Україні було б інакше. Водночас військова та фінансова підтримка України свідчить про те, що колективний Захід нарешті зрозумів, що зупинити росіян в Україні – це єдиний спосіб зупинити поширення російського імперіалізму по всьому світу.
