російська «документалістика» переживає ренесанс. У її спотвореній реальності правда є брехнею, злочинець – героєм, жертва – агресором, а злісні вороги, які звідусіль оточують «матушку-расєю», щосили прагнуть її знищити.

Головною мішенню новітнього «документального російського кіно», звісно ж, є «неонацистська та неофашистська» Україна. Центр вже аналізував сповнені брехні, маячні, маніпуляцій і ворожих наративів «творчі доробки» росіян – стрічки «росіяни на війні», «В ім’я справедливості», «Зеленський та його бойові наркомани» та «Кейс Зеленського. Нова історія України».

Ці «фільми-горори», які говорять мовою ненависті, у яких демонізуються українці, заперечується існування української нації й України як держави, є чистою пропагандою.

Далі детальніше.

1. «росіяни на війні»

«Антивоєнну», за словами режисерки анастасії трофімової, стрічку було показано 05.09.2024 на Венеційському кінофестивалі. Її також було продемонстровано поза програмою Міжнародного кінофестивалю в Торонто і включено до програми (але не показано публічно) конкурсу документального кіно Zurich Film Festival.

Насамперед зазначимо, що режисерка та знімальна група грубо порушили закони нашої держави, перебуваючи без дозволу на її території: зйомки стрічки тривали протягом семи місяців на Сході України з російського боку лінії фронту.

Фільм повністю викривлює реальність і просякнутий пропагандистськими наративами на кшталт «громадянської війни» та «нацистів» в Україні, «обстрілів Донбасу Україною протягом восьми років» тощо. Агресію росії проти України названо «війною двох братніх народів». Про відповідальність «расійських хароших мальчіков», які, за версією анастасії трофімової, також є «жертвами війни», не йдеться, їхні воєнні злочини режисерка заперечує.

російські солдати зображені як наївні люди, збентежені перебуванням в Україні, «звичайні росіяни, які стали заручниками політичних ігор, масштабної політичної маніпуляції». Вони визнають, що воюють за гроші, бо прагнуть підтримати сім’ю, і хочуть закінчення війни.

росію анастасія трофімова намагається обілити, «забуваючи» про війни, розв’язані нею у різних регіонах світу протягом останніх десятиліть. Тож її заява про буцімто шок від «справжньої війни» в Україні, розпочату росією, яка нібито «покінчила з війнами», є маніпуляцією. Так само маніпуляцією є й її висловлювання в одному з інтерв’ю, що «в цій війні взагалі не можна бути ні на чиєму боці, а просто треба бути за мир», що насправді є пособництвом агресору.

Необхідно зазначити, що анастасія трофімова – насамперед колишня працівниця пропагандистського Russia Today, в активі якої ще 10 документальних фільмів для державної російської компанії RT Documentary. Вона також працювала перекладачкою у The New York Times і The Washington Post та московською продюсеркою канадської корпорації CBC.

Дивує, що фільм, який, згідно з повідомленнями українського медіа «Суспільне», виробили компанії Capa Presse (продюсери – Саллі Блейк і Філіп Левассер) та Raja Pictures (продюсер – Корнелія Прінсіпі), створено за гроші державного Канадського медіафонду (340 тисяч канадських доларів). Кошти на виробництво також надало канадське некомерційне медіа-агентство TV Ontario.

Пояснити такий вибір вкладання коштів канадських платників податків можна хіба що тим, що західне суспільство, яке, на відміну від українців, не живе війною, почало вишукувати «альтернативну точку зору» на агресію росії проти України.

2. «В ім’я справедливості»

Локаціями для зйомки цього пропагандистського фільму (вийшов в ефір у рф 10.10.2024), призначеного і для внутрішньої російської, і для міжнародної аудиторії, американський актор стівен сігал обрав колонію в Оленівці, руїни маруіпольського аеропорту та меткомбінату «Азовсталь».

Цікаво, що назва стрічки повністю співпадає з назвою художнього фільму 1991 року, де головний герой, якого грає стівен сігал, активно бореться зі злочинністю.

На початку стрічки її автор говорить, що «єдиний спосіб поновити справедливість – показати світові правду». «Правдою» виявилися усталені наративи кремлівської пропаганди, які виправдовують агресію росії проти України. Так, війну названо «українським конфліктом» і «відповіддю на західну агресію», Україну – країною «нацистів і терористів», а українських військових, зокрема бригаду НГУ «Азов» – «неонацистами», які «були готові вчинити найстрашніші злочини проти людяності». «Вони мене впізнали, ці нацисти, (…) якби вони побачили мене на відстані тисячі ярдів у приціл снайперської гвинтівки, вони б з радістю мене вбили, бо для нациста вбити беззбройного цивільного – не вбивство», – говорить стівен сігал після відвідування українських полонених в Оленівці, додаючи: «Ці люди гірші за тварин».

Розлюднюючи українців, стівен сігал згадує про міфічні «катування» цивільних, зокрема пенсіонерів, жінок і дітей, у «підвалах СБУ в Маріуполі», підтверджуючи це «свідченнями постраждалих», що є класичним прийомом російської пропаганди. «Герої» стрічки озвучують і класичні пропагандистські наративи про «трудящих Донбасу», яких буцімто «зневажали» решта українців і готові були вбити у будь-який момент.

Натомість російські солдати, за версією автора, – «визволителі» і «гуманісти», які «зразково поводяться з полоненими».

росію у фільмі названо «захисницею традиційних цінностей», а російського диктатора зображено як «миротворця і захисника», який веде війну «для захисту людства». путін, заявляє стівен сігал, «міг би за три місяці знищити Україну у будь-який спосіб, і війну було б завершено», але «не хотів, щоб російські солдати вбивали жінок і дітей, тож проводить «спецоперацію» у максимально гуманний спосіб».

Головний лейтмотив стрічки – війна росії проти України є «боротьбою добра зі злом», бо нібито «існує реальна екзистенційна загроза росії» з боку Заходу, який «практично оточив» росію і воює з нею руками України.

стівен сігал, який відкрито підтримує путінський режим, у 2016 році отримав російське громадянство з рук російського диктатора, у 2018 році став представником мзс рф з питань гуманітарних зв’язків, а у 2023 році нагороджений російським державним орденом дружби, заявляє, що належить до «російської культури» і готовий віддати своє життя за очільника кремля.

Американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер ще у 2022 році влучно зауважив, що у путінській росії слово «нацист» означає «обраний ворог, якого потрібно знищити», що дозволяє вчиняти і легітимізувати воєнні злочини.

Тож висновок однозначний: цей брехливий і просякнутий ненавистю до України «документальний фільм», який повністю відповідає основним постулатам російського фашизму, є черговим інструментом кремлівської пропаганди.

3. «Зеленський та його бойові наркомани»

Цей «документальний фільм», вироблений ТОВ «Ковчег» і титрований як «спеціальний репортаж» – абсолютний сюр, який вийшов в ефір 31.03.2024 на російському Першому каналі.

За твердженням його авторів, Україна «стала експериментальною територією для «мисливців за розумом», і «за цим грандіозним за масштабом і своєю нелюдськістю експериментом стоять західні спецслужби». Підступний Захід прагне «зробити з українців залежних наркоманів», а солдатів ЗСУ використовує як «машини» для вбивств на полі бою з росією. «Українські бойовики» під дією наркотичних речовин чинять звірства щодо цивільних, розстрілюють полонених, йдуть у бій зі смертельними пораненнями…

При цьому автори у повній відповідності до пропагандистських наративів проводять паралелі з Третім рейхом, який теж «ставив масові експерименти над людьми».

«Розслідувачі» стверджують про наявність даних про трафік психотропних препаратів, які буцімто постачаються в Україну, й ідентифікацію осіб, які їх постачають та розповсюджують у ЗСУ.

«Доказова база» цього абсурду – змонтовані відео та фейкові «документи», а також «свідчення учасників подій» та «експертів», що є традиційною методикою роспропаганди.

4. «Кейс Зеленського. Нова історія України»

У цьому чотирисерійному «документальному» фільмі, знятому російським продюсерським центром «Інстанція» (очолюють філіп нестеров і максим олєйніков), який вийшов у грудні 2023 року, активно використовується технологія дипфейків.

У синопсисі до фільму, який пафосно названо «справжнім журналістським розслідуванням», автори зазначають, що хочуть переконати тих, хто продовжує мислити нав’язаними категоріями стосовно «феномену Володимира Зеленського», і зібрали для досягнення цієї мети свідчення «з перших вуст», джерела, хроніку і думки фахівців.

Стрічка демонізує українців, заперечує Україну як самостійну державу, а сам факт їх існування названо «глобальною геополітичною помилкою».

У першій серії – «До Зеленського» – пропагандисти «вивчають» те, що відбувалося в Україні в період становлення Володимира Зеленського, залучаючи так званих експертів, які, за їхніми словами, були учасниками становлення України. З-поміж них, зокрема, підсанкційний колишній нардеп від «партії регіонів» в. олійник, творець пропагандистських фільмів для рф, путініст
і. лопатьонок та зрадник України о. царьов.

Друга серія – «Кредит довіри». Так звані експерти (ю. кот, м. ковбаса,
а. афанасьєв, о. царьов, й. пригожин, м. дудаков) «викривають» нюанси «політичного регресу» в Україні та «розкривають» процеси, що перетворили державний проєкт «НЕросія» на «АНТИросія».

Як «експертів» залучили і таких осіб: семена уралова, юрія бардаша, Томаса Рьопера, Патріка Бааба, Райнера Ротфуса, Дарка Польмана, Джефрі Сакса, Кевіна Джоела Маккоя, дмитра журавльова тощо.

У третій серії – «Слуга народу» йдеться про вибори 2019 року, на яких переміг Володимир Зеленський та партія «Слуга народу», яка нібито під пильною увагою Джо Байдена поглине політичний простір в Україні. Також пропагандисти розповідають, що в Україні буцімто були створені всі умови для військового диктату, який затягнув Україну та росію у війну.

Четверта серія – «Вирок» – зібрала найулюбленіші наративи російських пропагандистів: «політичний проєкт Зеленського вмирає», «Президент України – терорист», «Захід більше не хоче витрачати кошти на війну з рф», «поразки України на фронті»…

Насамкінець «кінематографісти» доходять висновку, що політичний проєкт «Президент Зеленський» «приречений і доживає останні дні».

Мета цього рашистського фільму, сповненого брехні, маніпуляцій і ворожих наративів, – дискредитація вищого військово-політичного керівництва України, насамперед Президента України Володимира Зеленського, і розлюднення українців в очах внутрішньої аудиторії.

5. «сво». Ніхто крім нас»

«Документалка» Надани Фридріхсон вийшла 07.11.2024 на платформі Youtube.

Фільм, побудований за стандартною схемою – інтерв’ю та перебивки між ними, розповідає про «суворі будні» військовослужбовців повітряно-десантних військ зс рф, які воюють у районі Часового Яру.

Авторка, як і анастасія трофімова, у дусі пропагандистських кліше змальовує воєнних злочинців як простих, доброзичливих, гуманних людей, та глорифікує їх.

Так, командир штурмового взводу з позивним «калаш» каже, як до війни жив «звичайним цивільним життям», а коли прийшла повістка, пішов воювати, бо давав «присягу на вірність народу» й «клятву батьківщині». Він детально розповідає, як воюють російські військові, про «подвиги» під час штурмів, дружбу і взаємодопомогу, намагання «зберегти життя» цивільних українців і «дбайливе ставлення» командування до особового складу.

Звісно ж, у стрічці дискредитуються українські військові, у яких буцімто «немає мужності, впевненості і злагодженості, розуміння, за що воюють». Згадується і про міфічних найманців у лавах Збройних Сил України – «з Єгипту, поляків, німців».

Тож цей фільм теж є чистим зразком російської пропаганди.

Окремим жанром російської «документалістики» є традиційна тактика роспропаганди – постановочні відео, які знімають студії, пов’язані з російськими міноборони та розвідкою.

Як зазначив керівник ЦПД, офіцер Сил оборони України Андрій Коваленко, «до виробництва фейкових відео з нібито українськими військовими на передовій, в окопах дотична студія «Крылья», яка пов’язана з російським міноборони. «Також над такими відео працюють підрядники, дотичні до «новоросія ТБ», а розгонку по інфраструктурі забезпечують агентства, які працюють з гру рф», – сказав він.

Зокрема, після початку курської операції Збройних Сил України пропагандисти організували зйомку та поширення в інфопросторі фейкових постановочних відео з переодягненими у форму ЗСУ акторами, які імітують захоплення й пограбування будинків та магазинів, а також обстріли місцевих мешканців і знущання над російськими військовополоненими.

Це далеко не повний перелік «творчих доробків». російські «документалісти» активно втілюють набір сучасних пропагандистських наративів: тут і «гоніння на канонічну церкву», і «чорний ринок зброї», і продаж українських дітей за кордон…

Ба більше – російські кінодіячі напряму постачають зс рф озброєння для підтримки агресії в Україні: російські телеграм-канали 13 листопада повідомили, що «мосфільм» поставив на війну в Україну бронетехніку 50-х років, що зберігалася на складі кіностудії. За словами її гендиректора карена шахназарова, у 2023 році російській армії передано 28 танків Т-55, вісім танків ПТ-76, шість БМП і вісім тягачів. А ще як «благодійну допомогу» – 8 млн рублів, зокрема для «сво» – 6 млн рублів.

Підсумовуючи, можна констатувати, що російське кіно – як художнє, так і документальне, – з методичною точністю наслідує сталінську епоху, коли кінематограф був інструментом ідеологічної інформаційної війни. Так, ще восени 2022 року мінкульт росії опублікував теми фільмів, на зйомку яких виділятимуться бюджетні гроші. З-поміж них – «єднання суспільства довкола підтримки армії», «протидія фашизму» та «героїзм і самовідданість російських військових під час «спеціальної воєнної операції» в Україні тощо.

Фільми новітніх російських «документалістів-пропагандистів» віддзеркалюють сучасну російську ідеологію – імперський рашизм. Ці стрічки є вкрай небезпечною інформаційною зброєю, бо виправдовуючи у зрозумілій та доступній формі злочини путінського режиму, глорифікуючи воєнних злочинців, прагнуть створити у свідомості не лише росіян, а й західної аудиторії химерний альтернативний світ, у якому росія відіграє месіанську роль та де немає місця Україні і західній цивілізації.